Share Button

Про те, як потрапити туди, де на тебе дуже чекають, ви вже знаєте. Сьогодні про те, як звідти повернутись 🙂

Повертатись, звісно, дуже не хотілось. Окрім всього ще й тому, що в мандрівку «назад додому» довелось вирушати самій.

Про те, як же тепер повернутись додому, я почала думати одразу по приїзді. Але вирішила заспокоїтись, жити зараз, а не завтрашнім, і най ся діє Божа воля!

IMG_0751

З варіантів добирання в мене був аналогічний (бус до Мерано, потяг до Больцано, бус до Праги, бус до Кошиці, бус до Ужгорода, потяг до Львова) Це тих таки 47 годин і багато стресу, адже довіри до перевізника Student Agency вже не було. Крім того квитки Больцано –Кошиця за 19 Є доступні лише по вівторках і суботах. Все виглядало так, що 4 доби перебування в Санкт Мартін мали вартувати 4 доби добирання 🙂

Я вирішила скористатись сервісом Bla Bla Car. Чому б і ні? 🙂

На числа, які мені більше-менше підходили, знайшлось лише два водії: Давід і Николай. Ціна була десь близько 800 грн. Це дуже зручно, подумала я, – і значно дешевше. Написала одразу обом, ще будучи в Україні.

Наступного дня відповів лише Давид. На всі мої запитання про що і як, і де, написав лиш, що ціна 70 Є. Вказана 770 грн – не актуальна. Для мене це було надто дорого.

Николай же видалив поїздку взагалі.

Друга спроба зв’язатись з водіями була вже в Больцано. Давід свою поїздку видалив, а Николай створив нову, але на день раніше. Я знову йому написала.

На всі питання він теж відповів, що ціна 60 Є. Я лиш відповіла, що можу заплатити хіба 40, бо це справді так було.

Наступного дня Николай відповів згодою. Торгуватись на Bla Bla Car, хм? 🙂

По опису маршруту так виглядало, що він буде їхати через Больцано і Австрію, потім через Німеччину, Чехію і Словаччину. Я була спокійна, водій знайшовся, доберусь додому без пересадок.

Проте наступного дня Николай написав мені, що він не їде через Больцано, а з Коста Вольпіно, де він відпочивав, їхатиме через Верону, Венецію, через Словенію і Угорщину.

Screenshot_1

Виникало питання наступне – як добратись до Венеції?

Того ранку, день перед виїздом, коли ще нічого не було ясно чи домовлено, я пішла в місцеву піцерію Мартінергоф, щоб під’єднатись до Інтернету і поснідати.

Я замовила капучіно, а з їжею вирішила трохи почекати, і, увімкнувши свій ноут-бук, почала шукати можливість добратись до Верони до 11:00. Як виявилось, з  Больцано щогодини курсує потяг до Верони. Ціни, щоправда, я так і не знайшла.

Десь в той самий час мені подзвонив Николай з італійського номера своєї подруги. Ми про все домовились: о 11:00 маємо зустрітись у Вероні. Коли я буду там, то скину йому смс про своє місцезнаходження, і він знайде мене за допомогою навігатора. Просто ідеальний план. Чувак наче нормальний, з Тернополя, балакає українською, попри те, що у профілі він таки Николай 🙂

Вирішую пошукати Bla Bla Car з Больцано до Верони. Знайшла дядька 50+. Машина BMW. Повідомлення він писав дуже ламаною англійською. Знає лише італійську і перекладає через гугл-перекладач. Мало що було ясно з його повідомлень, але головне, що ми узгодили час – 7:00, ціну – 10 Є, і місце зустрічі – Макдональдс на об’їзній Больцано. Щоправда, він написав, що машина в нього оранжева. 50+, ще й з оранжевою машиною? Підозріло. Але додому добратись якось треба.

1414340840-5090876-www.nevseoboi.com.ua

Отож, в середу ранком мене підвезли до об’їзної Больцано. Хвилин 10 біля Макдональдса ми чекали на оранжеве BMW, але до нас під’їхало сіре.  Гугл-перекладач явно щось не те переклав J Це добре. Попрощалась, записала номери машини до нотаток і відіслала тим, хто переживав за мій доїзд. Сіла до авто. Ми познайомились, на більше словникового запасу моєї італійської чи його німецько-англійської не вистачило. Проїхали 5 хвилин і зупинились на іншій заправці. Що далі, думаю я. Сиджу, чекаю. Він вийшов, балакав по телефону. Потім сів і об’їхав довкола. Виявилось, що мав бути ще один пасажир. З іншого боку вулиці ми помітили хлопця, який дуже швидко їхав на велику до велостоянки біля заправки. Він мав здоровенний рюкзак за плечима. Це і був наш пасажир.

Він дуже вибачився, що запізнився, і пояснив, що не мав чим добратись з дому. Їде в Болонью на тиждень до друзів. Водій, як виявилось, планував проїхати вздовж весь чобіток і добратись до однієї з най південніших точок Італії.

Хлопець вільно розмовляв англійською та італійською. Німецьку він на разі вивчав, але говорив нею теж добре. По зовнішності – типовий італієць (потім виявилось, що таки латинос) – смугла шкіра, трохи більша статура, чорне волосся, зібране у хвостик. Ми обоє сиділи позаду, тому багато говорили. Він приїхав з Південної Америки, і мешкає в Італії кілька років. Він намагався вчитись, але йому не пішло. Зараз він викладає курси аквапоніки (це коли внизу у вас акваріум з їстівними рибами, а зверху – приправи, їстівні рослини, овочі. Коли поливаєте овочі – вода, фільтруючись через землю, скапує до риб, а спеціальний насос викачує воду з рештками обміну риб, і нею поливає рослини. Від того краще всім.) Уявляєте? Курси з аквапоніки, на які реально ходить дуже багато людей, і це в невеличкому місті, а також він на ці кошти живе. Ще він розповів, що якраз влаштувався в SALEWA-центр – велетенський магазин на околиці Больцано, зроблений зі скла, чудернацької форми з альпіністичними стінками на задньому дворі. Він радів, бо казав, що отримуватиме 9 000 Є в місяць, і працюватиме консультантом по спортивному туристичному спорядженні, це йому дуже до вподоби.

25837_l

Балакали про мови, про Україну, про подорожі, про край Тіроль, про те, що одруження, яке в них рідко хто практикує, тим більше до 30. Зрештою, ми зупинились на ще одному з’їзді і підібрали красиву 50+ жінку Патрицію. Вона була дуже елегантна і спокійна, мала красиво вкладене сріблясте волосся (власне сріблясте, а не сиве), і її вік їй дуже пасував.

Через трохи ми вже прибули до Верони. Я попросила висадити мене біля вокзалу Porta Nuova. Написала одразу смс Николаю і пішла до центру, а це 15 хв пішки. Ще раз подивилась на це чудове місто. Більше про нашу подорож до Верони, і чому тут так чудово.

Через якийсь час до мене подзвонив Николай, і сказав, що в нього форс-мажор і… (я затамувала подих, і подумала, що нині додому таки не вийде) …і він запізниться на 2 год, а коли приїде – все розповість, бо то не телефонна розмова. Добре, думаю я, погуляю по Вероні ще.

Згодом я прийшла на вокзал і виглядала там. Пройшло трохи часу, і я вирішила написати смс до Николая. Мало що. Він відповів, що в дорозі. Я чекала далі.

На вокзалах мабуть скрізь дуже дивний контингент: темношкірі та араби, молоді за віком ходять туди-сюди, і в більш-менш пристойних людей просять грошей. А потім купують собі кебаб в найближчому закладі і їдять на лавці.

IMG_0754

Дзвонить Коля – він на місці. Я описала себе, свій сірий рюкзак, підійшла до прапорів, і він мене побачив. Спустився сходами зі стоянки. Познайомились, потисли руки і пішли до машини. Номери записати я забула. Нічого, думаю, дасть Бог, ще напишу. Попереду мала бути дорога довжиною 1 500 км. Я сіла попереду.

Спочатку розмова була, на диво, жвава. Так, наче ми давні знайомі. Виявилось, що вранці помер пес його подруги (може дівчини), якому було десь 15 років. Кокер спанієль. Тому довелось ховати собаку і втішати Олену, власницю. Він робив це вперше – закопував в парку собаку, ще й в Італії. Ситуація була досить сумна, але дивна і трохи кумедна водночас.

Його подруга – сама зі сходу України емігрувала, коли там стало неспокійно. Вона зовсім не сепаратистка, казав Микола. А от її мама… яка вже 15 років живе в Італії – навпаки. А песик, до слова, всі ці 15 років жив з Оленою, і переїхав з нею з України.

Невдовзі ми зробили першу зупинку. Микола попросив телефон, щоб подзвонити Олені. Я дала, бо мала вільні хвилини на Vodafone.  Сама пішла до лазнички. І отак собі думаю. Бере він і їде J Залишає мене тут саму без телефона і речей. Невтішно якось. Скоро повернулась до магазину, де власне він і балакав по телефону. Все в порядку. Тоді Микола почав шукати RedBull і цигарки. Каже, що через того пса аж закурив знову після тривалої перерви.

Після Італії була Словенія зі своїми мальовничими горами, щільно покритими лісом.
В якийсь момент з узбіччя злетіли дві качки і ледь встигли пролетіти перед лобовим склом машини. Хух, добре, що встигли. Живі качки полетіли собі далі.

Було неймовірно красиво, і обоє вирішили, що обов’язково варто тут побувати. До речі, на відміну від Італії з автобанами та платними дорогами, в Словенії та Угорщині потрібно на заправках купувати талончик на право їхати автобанами. При чому у Словенії заправка є лише на кордоні – з Італією, а потім – з Угорщиною. Якщо не з’їжджати з автобана, мається на увазі.

MG_2569-1

Потім були численні зупинки, кави, RedBullи, цигарки, цукерки і яблука за кермом. Їхалось дуже тяжко. Він був втомленим, а коли почало сутеніти – стало ще складніше. Ми зупинились на стоянці і трохи перекусили. Говорили багато, адже вражень від такої подорожі було достатньо в обох. Іноді западала тиша, а я лиш придивлялась, чи Микола не починає куняти.

По навігатору було видно, що ми наближаємось до Будапешту. Красиве місто зустріло нас тисячами нічних вогнів та дзеркалом Дунаю. В ідеалі, тут вартує робити зупинку на ніч. Але звісно, не в нашому випадку. Ми мчали до України.

В машині весь час грала дивна музика – російський реп або російський поп. «Я буду буду буду нєжнєй, толька б ти астался даволєн…» або «у тєбя єсть барада – пабрєйся мужик, щєтіна красіт мужика, а нє барада, а нє барада», «Музика мой вєртальот, тиц, тиц тиц…». Коли вмикались пісні з матами – Микола одразу перемикав і весь час нарікав на свою сестру, яка йому то все записала. Було досить смішно, але коли вся ця збірка музики відлунювала в голові ще 2 тижні – то я вже мусіла лікуватись джазом.

Близько 2 ночі мене почало хилити на сон. До кордону залишалось ще зовсім трохи. Я дивилась на своєму телефоні на карту, Микола орієнтувався по навігатору. Аж раптом – трохи закручена розв’язка, мить, коли треба зорієнтуватись, і тут Микола розуміє, що з’їхав не на ту дорогу. «Бля…» – каже Микола, що ж тепер робити. Двоє дивились на карту, і поїхали не туди. Для того, щоб розвернутись, треба їхати 17 км в одну сторону – це автобан, крихітко. А бензину – не так дуже багато, він заправився трохи менше, щоб решту докупити в Україні, в нас дешевше. Що ж тепер робити? І їде собі далі. Я аж прокинулась, пошарилась по карті, і кажу йому, що і цією дорогою ми виїдемо до України, але на інший прикордонний пункт. Ризик – погана дорога з українською сторони (так воно звісно і було).

Вирішуємо, їхати як їдеться. Дорога поволі звузилась до двох протилежних смуг і непомітно зайшла в ліс. Дерева нависали з обох сторін. Раптом дорогу перебіг заєць. Микола ледь встиг зманеврувати. Після одного з поворотів на узбіччі промайнула тінь косулі. Вона стала на диби і втекла до лісу, злякавшись світла фар. Ще через трохи дорогу перебіг білий пухнастий котик. Тут Миколі довелось практично загальмувати, щоб його не зачепити.

Дорога хороша, але глуш страшна. Ми побачили там може 2 машини впродовж 20 хвилин.

От і кордон. Черги не було. Привітні прикордонники швидко все оформили і пропустили нас без особливої перевірки. Зразу відчули українські дороги. Зупинились на найближчій заправці. Микола з’їв французький хот-дог. Заспані циганської зовнішності працівники прикордонної заправки, в потасканій формі справляли геть гнітюче враження.

Поїхали далі. А далі було Берегово, Мукачів, перевал і суцільний туман, дорога без розмітки. Шалено хотілось спати. Я боролась зі сном, бо знала, що від цього може залежати наше життя. Їла цукерки, щось говорила, але мить тиші-спокою – і сонливість затягує мене. Микола тримався.

На нічній дорозі ввижались гори, де їх не було, люди, хмари. Розмітка в нас паршива, навіть не зрозуміло, кудою пролягає дорога. Добре, що Микола – водій зі стажем, і таким його не злякаєш.

Потім почало світати, ми заїхали в гори, і все було встелене туманом. Маленькі хмаринки химерно визирали з дворів людських господарств, наче дим, наче копиці. Білі і нерухомі хмаринки.  За черговим поворотом на серпантині, де видно було на метри 2, а решта світу тонула в білій імлі, ми побачили сонце. Це знак радості, знак того, що настав день, і все гаразд. Воно було дуже красивим, насичено червоним, і злегка схованим за пеленою вранішніх хмар. Хотіли зупинитись і сфотографувати цю красу, але туман став густішим, а зупинитись таки не було як.

Невдовзі проїхали Миколаїв, Сколе, Стрий. Він питав мене, де я живу, і хотів довезти додому. Я відмовилась, і сказала, що вийду на Стрийській. Там по об’їзній – одразу дорога на Тернопіль. Йому ще їхати і їхати. Втомленому і самому, а я вирішила замовити таксі. Так і зробили. Заїхали до Львова. Все таке страшне і потаскане, недороблене і халатне, потовчене і розбите. Сердишся на цю всю недолугість, але живеш тут. Це твоя дома. Яка є, на разі.

Ми попрощались біля Ашану. Дивні емоції – абсолютно чужа людина, ви майже добу їдете в одній машині, про все говорите, і тут собі прощаєтесь назавжди. Микола ще вирішив дати оголошення на Bla bla car, зі Львова до Тернополя. Самому було трохи страшно їхати. Надто сильна втома.

Я ж, викликала таксі. Водій здивувався, чому о 7:00 хтось хоче добратись від Ашану додому, але коли побачив мій наплічник, здивувався ще раз: чому мене висадили тут?

Ще більш незвично було мені – сісти в машину і мовчати. Не потрібно говорити з водієм. Можна покуняти собі на задньому сидінні.

Оце й усе. Розповідь про добирання. Про те, як провести в дорозі 3 доби (2 туди і 1 назад), щоб побути в Італії впродовж 4 чудових днів з неймовірними людьми.

IMG_0756

Share Button