Share Button

На черзі нове соло-добирання Львів-Больцано (Італія). Про попередню самостійну дорогу туди і назад, напевне вже чули. Тепер нова розповідь. Дуже сподіваюсь, що такі тексти трохи надихають на самостійні подорожі та допомагають подолати страх незнання міста, країни, можливо, мови. Якщо собою є хоча б мінімальний запас міцності, я про гроші, – то перейматись взагалі не варто.

Цього разу вирішила випробувати перевізник Leoexpres. Вони пропонують рейси від Мукачево та Ужгорода до Праги, з пересадкою на потяг в Кошиці. Компанія навіть створила спеціальний landing-page українською мовою. При купівлі квитків, однак, переадресовує таки на офіційний сайт. І тут вже можна задавати потрібні напрямки  і шукати, як і чим добратись. Можливі також рейси зі Львова до Відня, зі Львова до Праги (це вже автобусом і трохи дорожче).

Я обрала собі маршрут наступний: Львів – Ужгород (потяг, 6 год.); Ужгород – Кошиця (автобус Leoexpres, 4 год.); Кошиця – Прага (потяг Leoexpres, 9 год.); Прага – Мюнхен (автобус Flixbus, 5 год.); Мюнхен – Больцано (автобус Flixbus; 3 год.)

Все почалось з купівлі квитків за тиждень до. Укрзалізниця – 70 грн., потяг Одеса-Ужгород; перевізник Leoexpres – взагалі квитки можна купити від 17 Є, але в літній період – це від 25 Є, якщо з Ужгорода; і 27 Є, якщо з  Мукачево. Я брала з Ужгорода. Автобус Flixbus – два квитки по 15 Є. Все придбала таким чином, щоб точно встигнути з пересадками, адже минулого разу було надто стресово через те, що автобус просто не приїхав.

Отож, 10:10. Львів, гол. Вокзал

Сіла в потяг, а там – багато-багато загорілих закарпатців повертається з моря додому. Однак, моїми сусідами виявилось літнє, а може й досить стареньке, подружжя з Миколаєва, того що Ніколаєв. Вони їхали у Воловець на відпочинок. Чоловік був явним інтровертом, зате жінка говорила про все, що лиш бачила довкола, якщо не спала і не їла. Але таким тихим монотонним голосом руцкої інтелігентки. В мене в голові досі ті її теревені про Букавєль, хароший курорт і про те, що Западна Україна завжди була така: тут праізводства нєт, людям жити немає за що, от всі на заробітки і їздять. А як же сектор послуг, туризму, ІТ?

Коли Воловець ми проїхали, до потяга зайшли хлопець з дівчиною. Ще студенти – наплічники, пропахлі лісом і димом. Виглядали дуже втомлено, але завзято. Спершу я подумала, що вони ходили в похід на Боржаву (ось про те, як ми також туди ходили:), і повертаються додому, але виявилось, що вони мандрують далі. Вийшли на станції Карпати – біля відомого санаторію і Палацу Шенборнів. Пригадала собі часи, коли ми на велосипедах за три дні зробили собі тур Закарпаттям. Якось і про це статтю напишемо. Було дуже красиво, і до палацу Шенборнів ми також під’їжджали на потязі.

Потім сусідів тривалий час не було, але неподалік сиділо подружжя з маленькою дитиною. Мама, ім’я я вже забула, медик з Ужгородської туберкульозної лікарні – велика жінка 30+, батько – спортивної зовнішності чоловік 30+, пожежник, і їхня донька- дошкільнятко Настя.  Настя і її мама сіли біля мене і запропонували пограти в карти: в дурня, звісно. Я погодилась. І тут почалось – відверте розпитування: куди їдеш, до кого їдеш,чи хтось зустріне, а де зустріне,  чому сама, де чоловік, де працюєш, скільки заробляєш і т.д. Я аж знітилась, а потім почала випитувати навзаєм, а зі своєї сторони – вигадувати відповіді :)) Це було вельми весело: я їхала до друзів в Ужгород, не знаю, на скільки. А чоловік не проти, хоч він в Італії у відрядженні. Хехе) завжди мріяла про таке собі спотворення реальності і придумування дивних історій:) Адже правдиві відповіді викликали б занадто багато складних додаткових питань.

16:30, Ужгород, гол. Вокзал

Нарешті ми прибули до Ужгорода. Я вийшла з потяга і попрямувала одразу на автовокзал, хоч до відправлення автобуса залишалось ще 3 години. Було дуже спекотно, дихалось важко через надмірну вологість. З приміщення автовокзалу на мене повіяло ще теплішим повітрям. Я зайшла досередини і вирішила зачекати на лавці. Проте, одразу виникла думка спитати у касі, коли саме починається посадка на автобус до Кошиці, який має відправитись о 19:30. Наступною була думка про платний зал очікування, де власне і знаходились міжнародні каси. У невеликій залі було прохолодно і свіжо – працював кондиціонер, тихо бубнів телевізор. Кілька людей сиділи на зручних диванах і заряджали свої телефони.

img_1354

Молоденька касирка (сама одна, без охорони, що мене дуже здивувало) продавала квитки на міжнародні рейси. Я вирішила посидіти тут 2,5 години, які залишались до відправлення автобуса. Коштувало це 20 грн з лишком. Тут навіть був туалет, безкоштовний для тих, хто оплатив зал очікувань.

19:00, Ужгород, автовокзал

Я зібрала свої речі і вийшла на спекотну платформу автовокзалу. Чимало людей зібралось біля того місця, куди мав прибути автобус Leoexpress. Сказати по правді, потім всі місця були зайняті. В автобусі було парко і нестерпно. Той комфорт, описаний на сайті, а також мої очікування чогось подібного, як у автобусах RegioJet, навіть приблизно не справдились. Автобуси старі і недоглянуті, лиш зовні пофарбовані якісною чорною емаллю з наліпленими золотавими буквами Leoexpress. Кондиціонер був, мабуть, поламаним або чистили його дуже давно, адже з нього виходило гаряче запилюжене повітря, від якого хотілось кашляти. Туалет не працював, але про це не повідомили і зупинок «вийти» не робили. Всім роздали півлітрову водичку або каву-чай на вибір (в таку спеку) і снек – вафельку Джек.

О 23:20 з Кошиці відправлявся потяг Leoexpress до Праги. Часу встигнути мало бути достатньо + ще година, яку переводимо при перетині кордону з ЄС.

Моїм сусідом був маленький хлопчик, років 9-ти. Він сидів біля вікна і хвилювався. Спершу я подумала, що він їде кудись один і його мають зустріти, але на кріслах навпроти сиділа його мама і молодша сестричка. Виявилось, що з ними ще їхав молодий хлопчина 20+ – племінник батька тих дітей. Після кордону ми помінялись місцями і в мене була вже нова сусідка.

20:00, прикордонний пункт Ужгород – Вишнє Німецьке.

Спершу до автобуса зайшла українська прикордонниця. Зібрала наші паспорти і подумала, що маленький хлопчик поряд – мій син. Питає, чи вписаний в паспорт. Кажу, що то не мій – його мама з сусідніх крісел одразу спохватилась з документами – і все вирішилось. Виявляється, що та жінка вийшла заміж за словака, і там мешкає. Діти української не розуміють і не розмовляють нею.

На словацькому кордоні всім сказали вийти з автобуса. Перед тим дівчина-стюард нагадала про дозволені норми по перевезенню алкоголю і цигарок. Наголосила, щоб всі перевірили і подбали, щоб не було порушень – не затримували себе й інших – автобус тобто.

50 пасажирів автобуса з сумками і валізами, пакетами і рюкзаками стояли великою чергою до входу у приміщення перевірки. Мабуть, половина всіх – це були іноземці – поляки, словаки, чехи – або українці, які повертались додому – в Шенгенську зону.

Групка польських чуваків багато сміялась і лаялась на словаків і на Словаччину взагалі. Казали, що то найгірша країна, і де бачено, щоб так переходити кордон. Про те, як перейти кордон «безболісно» тут.

Коли частина черги вже пройшла перевірку, прикордонники здійняли шум, чому ми всі не пропустили матір з двома дітьми наперед, і провели їх скоріше. Це, власне, мої сусіди по кріслах. Ніхто не мав нічого проти – так правильно.

Коли надійшла моя черга – питали куди я їду, до кого, чи є броні готелю – я мала, звісно. Питали, чи їду перший раз (а по штампах і візах у паспорті не видно?) і чи маю досить грошей. Коли якоїсь фрази я не розуміла, їх це не цікавило, вони повторювали ще раз повільніше своєю словацькою. Ну, нехай.

img_1358

На контролі митному – сумки-рюкзаки – кожен мусів відкрити сумку і вийняти може половину вмісту. Один пасажир мав на 1 пачку цигарок більше і не зізнався. Пачку знайшли. Автобус простояв на кордоні зайву годину, адже всі мусіли чекати, поки тому дуже хитрому і розумному українцеві випишуть штраф. Половина пасажирів мали квиток одразу на потяг з пересадкою в Кошиці. Атмосфера ставала все напруженішою, адже до Кошиці є що їхати, і не факт, що ми на потяг встигнемо. Починало темніти. В якийсь момент, коли чекати було вже справді нестерпно, і дуже хотілось подихати свіжим повітрям – всі повиходили надвір. Один з пасажирів – колишній військовий, поляк під 40, був дуже розлючений і мало не вцідив поміж зуби тому дядькові, через якого всі чекали. Якби почалась бійка – можна було б повертатись додому відразу. Але бійки таки не було. Дівчина-стюард бігала багато разів до прикордонників і намагалась підігнати їх, пояснити, що ми ледь встигаємо на потяг. Вже зробила всім бажаючим пасажирам кави і роздала водичку зі снеками. Водій кілька разів переставляв автобус, щоб трохи заспокоїти пасажирів гудінням мотора і передчуттям – ну, нарешті, їдемо.

Зрештою, все якось завершилось, не знаю, чим – чи платили штраф, чи так обійшлось, але ми поїхали до Кошиці. Якраз тоді я вирішила спитати стюарда, чому туалет замкнений. Виявилось, що не працює. Чудово, подумала я. Чекати лише якихось 1,5 години. Але чому не попередили про це завчасно?

Автобус мчав, як міг на свій вік. Я тепер сиділа в передостанньму ряду – біля дівчини з Мукачева, яка вже близько 5 років працює на складі Loreal в Празі, має там чоловіка і приїздила провідати батьків. Ми трохи розговорились, вона також їхала до Праги, отож тримались вже разом. Її звали Еріка.

Вона багато про що мене розпитувала і розмовляла російською. Питала, чи не страшно мені самій отак їхати і розповідала дивні історії: про якогось американського актора, який загинув під колесами власної машини біля свого дому, просто невдало припарковав авто; і про обгорілого водолаза, якого знайшли в лісі після пожежі. Що там робив водолаз? Він займався дайвінгом в озері, з якого величезним ковшем набирали воду для гасіння пожежі, його зачерпнули з водою. Про такі речі, як виявляється, пишуть у газетах. Але фатум є фатум.

На кріслах поряд сиділи старший українець 50+ і поляк  30+. Не знаю, чи були вони раніше знайомі, але досить гарно спілкувались – кожен своєю мовою -, і випивали. З пластикової фляги наливали в корочок потрохи і по черзі перехиляли рідину до рота. Підсвічували ліхтариком. Було смішно спостерігати за їхнім спокоєм і завзяттям. Вже трохи п’яненьким, поляк почав читати з нотаток на телефоні назви пива, яке він встиг скуштувати в Україні. Перелік був нічогенький.

22:40, Кошиця, автовокзал

До Кошиці ми прибули перед 23:00. До потяга залишалось досить часу, ми з Ерікою взяли наші речі і пішли до залізничного вокзалу – це зовсім поряд.  Там я одразу поспішила знайти туалет, залишивши Еріці свій багаж. Трохи поморочилась, поки розміняла гроші, адже 50 Центів я не мала, а паперові апарат не бере.

Ну, нарешті. Сидимо обоє на лавці, обклавшись рюкзаками і сумками. Дивимось на табло. Ми вирішили, що потяг мав би почати посадку десь о 23:00. Але час минав, а нової інформації про перон чи колію на табло не було. Зрештою оголосили запізнення на 15 хвилин. Я почала трохи хвилюватись, пригадавши свій попередній досвід. Надворі було вже зовсім темно, а на вокзалі крутились різні підозрілі люди. Ми з Ерікою обоє так думали, але виявилось, що ті люди просто зустрічали своїх з потяга. Близько 23:20, коли потяг мав відправитись хвилин через 5, на табло з’явився напис про колію . Хух. Ми скоренько піднялись нагору на платформи і побачили сіро-золотавий експрес. Зачинений. Всередині метушились і прибирали стюарди та обслуговуючий персонал. Ми зауважили також багатьох пасажирів ще з автобуса, які так само, як ми, їхали далі до Праги. Напевне о 23:30 двері до потяга повідчинялись. На диво, квитків тут ніхто не перевіряв.

img_1374

Ми з Ерікою побажали на добраніч одна одній та сіли кожна на своє місце – далеко одна від одної. Я відчула себе у безпеці. Спробувала зайти в Інтернет через Wi-Fi, але мені не вдалось. Поставила телефон заряджатись, вечірні гігієнічні процедури і спатки. Шторка на вікні опускається донизу – стає темно і затишно: не бачиш ти, не бачать тебе. Стюарди пройшлись кілька разів, пропонували гарячі напої за додаткову плату і роздали лимонад в алюмінієвій баночці.

Я сиділа сама – місце поряд було поки вільне, намагалась задрімати сидячи, потім – лежачи. Дуже незручно, насправді. Весь час прокидалась, дивилась, чи на місці мій наплічник. Коли була вже зовсім пізня ніч, і ми якраз проїжджали повз Татри, стало дуже холодно. Я змерзла так сильно, що вирішила вийняти теплий одяг. Рюкзаки і валізи тут кладуть на спеціальні стелажі біля входу – посеред вагонів. Тож, поки я пошаруділа всіма своїми кульочками, і таки видобула теплу кофтину, то побудила кількох пасажирів.

Стало тепло і вдалось трохи поспати. Вранці, коли на кожній зупинці заходило дедалі більше людей, місце біля мене теж зайняли. Хлопчині було на вигляд заледве 20. Він слухав музику. Я допила свій лимонад зі вчора і пішла чистити зуби, залишивши шалик на кріслі. На півдорозі мене наздогнав мій тимчасовий сусід і віддав шалик, мовляв, що я забула. Тієї ж миті він зрозумів, що я не збиралась ще виходити, досить смішна ситуація. Я подякувала, взяла шалик і, почистивши зуби, знову пішла на своє місце. Ми ще раз все з’ясували і посміялись.

Скоро вже мала бути Прага. Потяг повинен був прибути о 8:00, але запізнювався хвилин на 20. О 10:00 в мене була пересадка на Flixbus до Мюнхена з автостанції Флоренц – це ще хвилин 20 на добирання. Встигала нормально, але трохи хвилювалась. Нарешті, Прага.

8:30, Прага, зал. Вокзал

Одягла свій наплічник, окуляри, для кращого орієнтування, і пішла за всіма. Дорогою зустріла Еріку, вона на пероні чекала на свого чоловіка. Ми обійнялись і побажали одна одній успіху.

Пригадуючи, кудою я йшла минулого разу, коли підвечір з випадковою знайомою Мартою, поспішали також із залізничного вокзалу на Флоренц; вправно вийшла до станції метро. Цього разу я придбала квиток за 2 Є і помчала на метро. Ще раз перепитала напрямок. Все добре.

img_1368

Поспішала якось так сильно і так несвідомо, що коли опинилась таки на автовокзалі Флоренц і почала шукати свій зелений Flixbus, не одразу зрозуміла, що зараз лише 9:00, а до відправлення мого автобуса – ціла година.

9:00, Прага, автовокзал Флоренц

Здалеку побачила великий зелений автобус, на склі виднілась невеличка таблиця з напрямком Мюнхен. Мій бус. Залишилось почекати годину. Спершу я сіла на лавці під накриттям. Автовокзали всюди, і в Празі також, – місце збору різних незрозумілих і непевних людей. Дуже незатишно. Я трохи потинялась туди-сюди, запитала на довідці, з якої платформи відправляється автобус на Мюнхен і зачекала ще трохи. Приклеїла на свій наплічник видрукований заздалегідь листочок для багажу – вказати потрібно ім’я, прізвище і адресу проживання. Надсилають його в комплекті на електронну пошту разом з придбаним квитком. Місця у Flixbus можна займати довільно. В автобусі Прага-Мюнхен був і туалет, і Wi-Fi. Єдине – через увімкнутий на високу потужність, кондиціонер, було насправді досить холодно.

img_1370

Отож, після посадки я одразу взялась шаритись по мережі. Довго сиділа одна. У fb в стрічці новин побачила інформацію про стрілянину в Мюнхені.  Власне дівчина з моєї школи, з якої ми вчились на паралелі, писала, що з нею все гаразд. Стрілянина? В Мюнхені? Через 5 годин я маю бути там, а потім ще 3 години чекати на наступний автобус.

Новин українською з приводу цієї події я не знайшла. Почала шукати німецькою. Виявляється, минулого вечора один зовсім молодий араб, місцевий житель Мюнхена, зчинив стрілянину в Олімпійському торговому центрі. В результаті, 8 людей загинуло, рух у місті паралізовано, розпочато антитерористичну операцію, нікого в місто не впускають і не випускають, людей евакуйовано, вокзал (залізничний і центральний авто) закрито. Приїхали.

Я одразу написала тій знайомій, що там і як. Чи все з нею гаразд, і як зараз в місті. Все вже було відновлено – рух і тд. Вона ж сама опинилась зовсім поряд тих прикрих подій. Її з друзями евакуювали з вокзалу, де вони якраз відпроваджували ще одну подругу. Потім, в одному з магазинів дорогою додому, здійнялась паніка, всі почали тікати і ховатись. Все було дуже страшно і неприємно. Зрештою, вони дістались додому, але осад ще трохи залишився. Поліція повідомляла, що тіло зловмисника знайшли десь пізніше трохи далі від району Олімпійського парку.

Як буде, так буде, – подумала собі я.

15:20, Мюнхен, центральний автовокзал

Прибули ми вчасно. Я знайшла довідкову-зал очікування, і одразу з’ясувавши, що автобус їхатиме з платформи 11, сіла чекати і трохи почитати. Всередині, однак, було неспокійно. Багато думала про те, чому трапляються такі речі, такі нахабні напади, коли страждають у по замовчуванню безпечних місцях і містах. Осад був теж.

img_1375

18:30, Мюнхен, центральний автовокзал

Поклала свій рюкзак до багажного відділення і стала в чергу на посадку з квитком на екрані мобільного. Водій був веселим і відкритим. Справжній Зюдтіролець. Вийшов і вигукнув: Ну що, їдемо до Боценя?

Я сіла біля вікна, через трохи місце біля мене зайняла одна з трьох подруг – білявка. Вони сиділи досить близько і гомоніли про різне. За вікном з’являлись чудові краєвиди Альп: трохи захмарені, затуманені, трохи стрімкі, трохи лісисті і пологі.

Цей Flixbus автобус був, щоправда, меншим і не таким комфортним, як попередній. Інтернет не працював, туалет був закритий, було також трохи прохолодно.

22:00, Больцано, біля готелю Альпі (автовокзал)

Ми прибули до Больцано з 20-ти хвилинним запізненням, тобто о 22:00. Було вже темно. Кінцева точка для цього автобуса – Мерано, це на 20 км далі.

Ось так, я взяла свій рюкзак на плечі, мене зустріли, і почуття спокою та безпеки відновилось. Така подорож коштувала мені 55 Є, 70 грн і 36 годин дороги та очікування. Хай там як, а воно того однозначно вартує.

img_3493

Share Button